Реформування та модернізація вищої освіти в Україні є
актуальними завданнями на шляху до інноваційного, європейського розвитку
українського суспільства, підвищення ролі вищої освіти у формуванні освіченого
молодого покоління.
Модернізація системи освіти України здійснюється
відповідно до Болонського процесу, що
вимагає дотримання принципів демократизації, автономізації, участі усіх
зацікавлених сторін у діяльності навчальних закладів, високого рівня наукового
забезпечення та впровадження інновацій. Україна стала активним учасником
Болонського процесу лише у 2005 р., але
незважаючи на такий короткий термін, активно,
послідовно та системно впроваджує вимоги та принципи Болонського процесу.
Українські вчені здійснюють теоретико-методологічний та методичний супровід
становлення і розвитку вищої школи, досліджують економічні, технологічні й
управлінські проблеми її вдосконалення
Важливим завданням, яке стоїть перед державою стосовно
покращення системи освіти, зокрема вищої, є розроблення національної системи
оцінювання якості освіти, що полягає у впровадженні національної системи
рейтингового оцінювання діяльності вищих навчальних закладів, забезпеченні
їхньої участі у міжнародних порівняльних дослідженнях з питань якості освіти, а
також в основних міжнародних рейтингах найкращих університетів, розвиток
професійно-орієнтованої вищої освіти шляхом розроблення низки стандартів. Вступ
України в 2005 р. до Болонського процесу пришвидшив реформування вищої школи з
урахуванням кращого світового досвіду. Вагомі кроки на цьому шляху зроблені в
2007–2011 рр. Навчальний процес у всіх ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації
здійснюється нині відповідно до рекомендацій Європейської кредитно-трансферної
системи (ЄКТС). Хоча деякі суперечності подолати в практичній роботі не
вдалося: досі, наприклад, по-різному визначається у ВНЗ обсяг кредитів (від 26
до 54 годин), використовуються різні шкали для оцінювання знань тощо.
У 2007 р. в Україні було запроваджено зовнішнє незалежне
оцінювання знань випускників середніх загальноосвітніх шкіл. Ця система,
навколо якої було багато суперечок та дискусій, запрацювала досить ефективно.
Вона забезпечила більш об’єктивну оцінку знань випускників, стала відчутним
кроком у подоланні корупції при вступі до ВНЗ. Тому вирішено запровадити
зовнішнє оцінювання знань та умінь студентів всіх рівнів освіти. Зараз з усіх
дисциплін розробляються тестові контрольні завдання. Керівникам ВНЗ доручено
запровадити одночасно рейтингову оцінку діяльності і науково-педагогічних
кадрів.
Зроблено кілька, хоча і боязких, кроків щодо розширення
автономії університетів: з 2009/10 навчального року скасовано погодження з
Міністерством навчальних планів ВНЗ. Тепер за дотримання державних стандартів
відповідає ректор. Йому надано також право затверджувати штатний розпис,
вносити зміни до кошторису тощо.
Розроблено
Національну рамку кваліфікацій – документ, в якому визначені основні
кваліфікаційні вимоги до рівнів освіти (вони представлені у вигляді
дескрипторів). 23 листопада 2011 р. рамка затверджена Кабінетом Міністрів
України (постанова № 1341). На жаль, укладачі Національної рамки кваліфікацій
відступили від деяких прийнятих в Європі дескрипторів, до того ж дали їм свою
інтерпретацію. Тому Болонський секретаріат у своєму звіті оцінив Національну рамку
кваліфікацій України в 0 балів (за п’ятибальною системою).
Зроблено кроки щодо подальшої розбудови ступеневої вищої
освіти. Зокрема, розроблено концепцію і програму підготовки магістрів, яка була
затверджена наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України 10
лютого 2010 р. Освітні програми підготовки магістрів були поділені на
три групи: 1) дослідницькі, які передбачають
поглиблення досліджень в одній з наукових галузей; 2) професійні, які
передбачають формування професійних та управлінських компетенцій у певній
галузі професійної діяльності; 3) кар’єрні, які передбачають удосконалення
теоретичних знань і
практичного досвіду для кар’єрного зростання та
підготовки до управлінської діяльності. Третій варіант магістратури
запроваджений для осіб, які вже мають ступінь магістра і стаж роботи не менше
ніж три роки. Цей документ дав змогу краще розуміти типологію магістерської
підготовки, але з невідомих причин незабаром його було скасовано.
Заслуговує позитивної оцінки спроба деяких ВНЗ у вигляді
експерименту запровадити третій ступінь – підготовку докторів філософії
(Національний університет «Києво-Могилянська академія»). Незважаючи на
проведену роботу, якість вищої освіти в Україні низько оцінюється міжнародними
експертами. Якщо за цим показником вона була у 2008 р. на 55 місці, то в 2011
р. спустилася на 72.
Критично оцінюють підготовку фахівців вітчизняні
роботодавці. Та й самі студенти бачать серйозні недоліки у вищій освіті. Фонд
«Демократичні ініціативи» за підтримки Альянсу Програми сприяння зовнішньому
тестуванню в Україні провів 24 березня – 5 квітня 2011 р. в Україні
загальнонаціональне опитування з проблем якості вищої освіти. Всього було
опитано 1801 особу віком понад 18 років. Оцінка якості вищої освіти виявилася
такою: як середню її оцінили 45 % респондентів, як високу і дуже високу – 25 %
, як низьку і дуже низьку – 23 % осіб.
Які ж проблеми учасники опитування вважають найбільш
гострими? По-перше, це висока плата за навчання (60 %), корумпованість
адміністративно-викладацького складу ВНЗ (35 %), нерівність доступу до вищої
освіти (29 %), невідповідність викладання вимогам ринку (29 %), невизнання у
світі дипломів більшості вітчизняних ВНЗ (26 %). Як бачимо,
молодь досить критично оцінює стан вищої освіти.
Звіряючи ці дані з реальним станом справ, доводиться визнати, що така оцінка є
досить об’єктивною.
Серед причин низької якості вищої освіти слід
назвати, по-перше, це відсутність
системного підходу до вирішення назрілих проблем. Як відзначається в
Національній доповіді «Цілі розвитку тисячоліття: Україна 2010»: «Багаторазові
спроби реформувати вищу освіту не мали цілісного, системного характеру». У 2007
р. Міністерство розробило «План дій щодо
забезпечення якості вищої освіти та її інтеграції в
європейське і світове співтовариство на період до 2010 року». План передбачав
здійснення широкого спектру заходів, спрямованих на підвищення якості вищої
освіти, упорядкування мережі ВНЗ і управління нею, запровадження трирівневої
системи вищої освіти, створення Національного акредитаційного центру,
розроблення концепції розвитку ВНЗ І–ІІ рівнів, розроблення і запровадження
постійно діючого моніторингу якості вищої освіти тощо. Намічений план не був
виконаний, і як наслідок – невирішеність багатьох проблем. Відповідно до Закону
України «Про освіту», якість освіти забезпечується, насамперед, системою
державних стандартів. Але в країні продовжує діяти система застарілих освітньо-професійних
стандартів. Ще в 2007 р. Міністерством були створені робочі групи для розробки
галузевих стандартів вищої освіти. Але порядок їх розроблення був затверджений
лише через п’ять років – у 2012 р. Нових стандартів, органічно поєднаних з європейськими,
вища школа не має і досі.
Таким чином, пропозиції науковців стандартизувати не
перелік нормативних дисциплін, а результати навчання, сформовані у вигляді
компетентностей, залишаються не реалізованими. А саме вони повинні бути
покладені в основу концепції якості навчання. Залишається багато недоліків у
запровадженні ступеневої підготовки фахівців. Декларовані в Законі «Про вищу
освіту» вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти досі не
сформульовані. Не вдалося досягнути повної наступності між рівнями вищої
освіти, досі остаточно не з’ясований статус бакалаврів, магістрів, що негативно
відбивається на запиті фахівців цих рівнів на ринку праці. Деклароване
запровадження третього циклу – підготовка докторів філософії – відкладається.
Багато невирішених проблем накопичилося в організації
роботи аспірантури. Всупереч системі ступеневої освіти держава продовжує
замовляти підготовку фахівців рівня «спеціаліст». Це замовлення становило в
2007–2011 рр. понад 320 тис. осіб (у середньому 64 тис. на рік). Залишаються
без відповіді пропозиції вилучити зі сфери вищої освіти ВНЗ І–ІІ рівнів
акредитації, зменшити у ВНЗ кількість навчальних напрямів і спеціальностей,
позбутися дисбалансу у підготовці кадрів, щоб ліквідувати розрив між потребами
ринку і підготовкою кадрів у ВНЗ. Усе це негативно
впливає на якість вищої освіти. Не можна і далі
миритися з тим, що у нас немає чіткої системи забезпечення якості вищої освіти
на різних рівнях (ВНЗ, галузь, держава). Європейський Союз приділяє велику
увагу контролю за якістю у всіх сферах життєдіяльності. Зокрема, у межах Союзу
діє Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти (ENQA), до якої
входять 40 агенцій з 20 країн. Враховуючи те, що в країнах світу діють різні
стандарти якості, асоціація розробляє, насамперед,
загальноприйняті принципи якості, які рекомендується покласти в основу роботи.
У 2003 р. асоціація розробила «Стандарти і рекомендації
для гарантії якості вищої освіти в європейському просторі вищої освіти». Вони
час від часу уточнюються (остання редакція: ISQ 9001–2008). Відповідно до
європейських стандартів, вирішальна роль у забезпеченні якості освіти
відводиться самим ВНЗ, тобто внутрішньому контролю.
Європейські стандарти є основою для розроблення
національних систем оцінювання якості. В Україні контроль за якістю вищої
освіти здійснює держава головним чином через Міністерство освіти і науки,
спираючись на апарат і спеціальні підрозділи: Державну акредитаційну комісію, Державну інспекцію
навчальних закладів. До складу комісій для перевірки включаються і працівники
державних ВНЗ. Держава постійно
удосконалює систему контролю. Так, указом Президента України від 8
квітня 2011 р. створено Державну інспекцію навчальних закладів (голова – М. Ф.
Гончаренко) як центральний орган виконавчої влади. Її діяльність спрямовується
і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерство освіти і науки.
За перший рік роботи інспекція перевірила
117 ВНЗ (81 – державний). За результатами перевірки в 11 закладів повністю або
частково анульовано ліцензії. Вразливою ланкою у роботі вищої
школи України залишається слабка організація і ефективність наукової роботи.
Низькою є дослідницько-інноваційна
складова в цій роботі. У друкованій продукції ВНЗ високу питому вагу мають
описові компілятивні праці, які фактично не збагачують науку. Українські вчені
слабко представлені в найбільш відомих світових наукових виданнях. Щоб
переконатися в цьому, достатньо звернутися до рейтингу вчених світу, який
складається на бібліографічній
та реферативній базі Scopus. Ця база містить близько 50 млн. реферативних
публікацій з 18,5 тис. найбільш інформативних та авторитетних наукових журналів
світу. Наукометричний апарат Scopus забезпечує досить повний облік публікацій
як окремих учених, так і наукових установ, навчальних закладів, а також облік
цитувань праць науковців іншими авторами. [22. – C. 12]
Немає коментарів:
Дописати коментар